Чи не поїхати нам у гості до Нечуя, Олександре?..

6 07 2017

Коментарі:

0
 Липень 6, 2017
 0

Це була хлопчача експедиція до письменника, який не одружився. І вона починалася саме з такого запитання. Нечуй жив давно і нас у гості наче не запрошував. Але він писав, і писав непогано. І коли ти вже витратив півроку життя на книжку про Нечуя, то мусиш, зрештою, вирушити в це парове паломництво на Черкащину. Чому б і ні? Дороги тут переважно хороші, жінки мають білу шкіру і переливчасто сміються, а чоловіки ніби зійшли зі сторінок творів видатного письменника. Кайдаші досі продають неймовірні пиріжки з вишнями, Микола Джеря їздить на заробітки до Євросоюзу, річку Рось перегородили греблею, а бабу Параску із бабою Палажкою лікує від гіпертонічних кризів одна фельдшерка.

Коли пишеш про Вікторіанську епоху, то годиться вирушити в путь, закинувши до топки свого авто кілька лопат запашного чорного вугілля, що ми й зробили на одній з перших заправок Одеської траси.

Поки пальне розгоралося, наш оператор парового котла Матвій похмуро гойдався на стімпанковому аналозі спінера. Тільки хардкор, тільки справжній панк!

Поки ми з Олександром пили солярку, безжально розбодяжену світлим оболонським пивом, паровий котел нашого нісана-“ліфчика” нарешті розгорівся.

27 кіломисок вугілля на 62 тисячі кілометрів шляху в еко-режимі…

Наш маршрут мав виглядати приблизно так, хоча врешті зазнав деяких змін.

Музей Івана Левицького розташований на вулиці Партизанській. Що з якогось боку логічно: Нечуй партизанив на ниві укрліту, отримуючи від імперії зарплату як трофей.

З Києва вирушили о дев’ятій. До Стеблева, батьківщини Нечуя, слід було подолати понад 150 кілометрів. Ми вирішили зробити це на одній зарядці. І, чого тримати інтригу, у нас це вийшло.

Майже рівно

Гнали трасою із божевільними для кінця ХІХ століття 70-80 км на годину. Хоча вже у 1906 році паровий автомобіль досягнув 204 км, але потім його задавили кількістю бензинові колимаги.

Олександр — фанат парового транспорту зі стажем. Возить з Америки ніссани-“ліфчики”, які розлітаються, мов пиріжки з вишнями в Кайдашів. Ось такі.

Ясна річ, Нечуй теж був з нами. Не те, щоби в наших серцях (бо це занадто пафосно, а ми, як-не-як, трохи панки), але в наших вікнах — точно.

Дорогою паровим гудком нас вітали повільні доісторичні молоковози:

— Здрастуй, #уГостіДоНечуя!

— Здрастуй, Кефірна Матінко!

Коли ми проїхали Кефірну Матінку, вона запалала і згоріла. Їй-бо, клянуся іржавим богом стімпанку! На трасі досі збирають згущівку.

Десь за Обуховом мій старий айфон перегрівся і спочив у бозі, позбавивши нас можливості виходити в ефір. Проте лишився оббитий залізом Nikon, та й вугільний “ліфчик” тягнув надійно, так що невдовзі ми побачили такий бігборд.

“Тут до війни жили євреї, знатна була торгівля! Всьо можна було купить, як у Києві” — згадує місцевий дядько 1962 року народження.

За переказами старих гіпі, у Богуславі Нечуй вчився в релігійній бурсі, де з учнів знущався п’яниця інспектор Стахов, а за ненароком вимовлене українське слово щемили: на шию вішали “нотатку” — дошку на шкіряному ремені. На старших курсах це знаряддя тортур учні викинули на пічку і спокійно розмовляли один з одним українською. Принаймні, так написав Нечуй у своїх спогадах.

… Бо якщо всюди набудувати металургійних комбінатів, то не буде де складати львівське сміття

На під’їзді до Стеблева нас оточила краса. Чому тут досі не побудували металургійний комбінат?..

От якось так ми їхали під звуки всегалицького хіта 1875 року “Два крейцери”:

Далі буде…

Автор: Петро Яценко, письменник

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *