На Nissan Leaf в Монте-Карло: день шостий, Любляна-Падуя

Зранку ми встигаємо трохи погуляти по Любляні. Із замку на пагорбі видніються гори, червоні дахи і вузенькі вулички. Дуже затишне й гарне місто. Що далі їдемо – то частіше з’являється бажання зупинитися, поставити намет і затриматися на кілька днів, насолоджуючись красою.

У динаміку Ліфа лунають балканські швидкі мелодії місцевого радіо. Взагалі, Словенія зовсім не має залишків слов’янського трешу на вулицях. Жодної тобі перекошеної огорожі, облупленого МАФ-а на розі чи запльованої автобусної зупинки. У деяких місцях бачимо, що якість доріг навіть випереджає австрійську. «Тут такі дороги, що хоч у музей здавай!» – захоплено каже Андрій.

Словенія на вигляд заможна і туристична. Місточки-фонтанчики-гори. Що ще треба для душі й для ока? Мабуть, саме тому у цій країні проросійські настрої. Україна для них – далекий і незрозумілий світ. «Мені постійно усім доводиться пояснювати, сперечатися про нашу війну. Тут місцеві засоби масової інформації часом таке про Україну пишуть, що на голову не налазить», – ділиться наша нова знайома Катерина. Її контакти нам дали випадкові словенці на площі: «О! Україна? А у нас є приятелька із ваших країв». Катерина працює в дипломатичному представництві, переживає за події на батьківщині і з радістю бере у нас запас жовто-синіх браслетиків для знайомих. Вона емоційно бажає нам доброї дороги, залишає свої координати і пропонує допомогу – у разі якщо захочемо щось зорганізувати у Словенії.

Учора естонський учасник марафону порадив нам дієвий прийом: якщо їхати на близькій відстані від іншого автомобіля (ідеально – метр-два) – економиш електричний заряд на 20-25%. Це відбувається через те, що попередня машина бере опір повітря на себе. «Ну що, спробуємо?» – пропонує Саша, і ми на деякий час прилаштовуємося за сербською фурою.

Проте незабаром маємо з’їхати з дороги і дозаправити наш Golf супроводу. Учора йому довелося кілька разів тягнути горами Leaf для рекуперації, тому кількість пального в баку швидко «сіла». «Буксирування електрокара схоже на переливання крові, лише між машинами, а не людьми», – помічаємо. Звісно, краще натрапити на CHAdeMO. Але добре, що є такий спосіб підстраховки.

Нарешті, занурюємось в Італію. Просто на наших очах змінюється клімат і рослинність. Заїжджаємо за першу скелясту гору – і рослини різко зменшуються в розмірі, з’являється запах субтропічної хвої. Потім перший кипарис, перша пальма…. Спека така, що тільки встигаємо пити воду.

Зупиняємося на узбіччі швидкісної траси, щоб обговорити маршрут та наступну заправку – і за хвилину до нас під’їздять місцеві полісмени. Вони цікавляться електрокаром і випитують, чи може він їхати не менше 100 км за годину? Бо на малій швидкості на автобані пересуватися заборонено. Звісно, що може! І ми доводимо це, прудко їдучи у бік Падуї.

Фініш у цьому італійському місті відбувається біля місцевого стадіону, на якому навіть у таку шалену спеку тренуються легкоатлети. У нас приємна несподіванка: організатори вирішили відзначити команду ElectroCars «за волю до перемоги» шампанським. Сашко з Андрієм отримують його поряд із меморіальною табличкою, поставленою на честь рекорду Сергія Бубки.

Поселившись у хостелі, швидко опрацьовуємо медіаматеріал. Егей, сьогодні у нас увесь вечір вільний! Тепер завершимо роботу, а італійці якраз порозчиняють свої віконниці, попрокидавшись від сієсти – і в місто!

Всі фото: Ірина Брязгун